ВСЕУКРАЇНСЬКА НАУКОВО-ПРАКТИЧНА КОНФЕРЕНЦІЯ
"ЛИСЯНЩИНА НА РУБЕЖІ ТИСЯЧОЛІТЬ: ІСТОРІЯ, СЬОГОДЕННЯ, ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ.
ДО 10-РІЧЧЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ".
(14 жовтня 2000 р.)
"ЛИСЯНЩИНА НА РУБЕЖІ ТИСЯЧОЛІТЬ: ІСТОРІЯ, СЬОГОДЕННЯ, ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ.
ДО 10-РІЧЧЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ".
(14 жовтня 2000 р.)
ІІ. НАУКОВІ ДОПОВІДІ I ПОВІДОМЛЕННЯ
Шевченко В.Ф. - доктор історичних наук, професор Національної Академії внутрішніх справ України, заслужений працівник народної освіти України
Десятиріччя незалежності України й історичні дослідження
М.М.Корінний - доцент кафедри історії України НАВСУ, лауреат премії ім. М.І.Костомарова НАН України
Про значення "Просвіти" в історії України та її завдання на районному рівні
В.М. Щербатюк - к.і.н. ст. викладач кафедри історії України НАВСУ, голова Лисянської райспілки краєзнавців "Витоки"
Битва на Синіх Водах - незвідана сторінка в історії Лисянщини
Р.В. Павленко - керівник історичної комісії Лисянської райспілки краєзнавців "Витоки"
Історія Лисянщини в пам`ятках матеріальної культури. Збереження минувшини в експозиціях музеїв району
О.В. Беззубець - аспірантка університету ім. Т.Г. Шевченка, керівник лекторської комісії Лисянської райспілки краєзнавців "Витоки"
Про історію Лисянщини розповідають матеріали Черкаського обласного Державного архіву.
В.П. Костенко - начальник відділу культури Лисянської райдержадміністрації
Відстоємо українські традиції і збагатимо національну культуру.
О.M. Березовський - м. Черкаси
Лисянщина в контексті історії Середнього Подніпров'я
Шевченко В.Ф.
Десятиріччя незалежності України й історичні дослідження.
У процесі підготовки до 10-річчя проголошення Акту незалежності України чільне місце належить історичним розвідкам. Указом Президента України від 14 квітня 2000 р. серед комплексу заходів по відзначенню цієї знаменної дати передбачено й активізацію досліджень з минувшини й сьогодення нашої України, проведення конкурсу на кращу наукову працю з цієї проблематики, організацію теоретичних і науково-практичних конференцій, відповідних тематичних виставок, акцій серед учнівської та студентської молоді тощо. Все це спрямоване на зміцнення політичної стабільності в суспільстві, консолідацію українського народу навколо ідеї державності, створення атмосфери злагоди та порозуміння, подолання антиісторизму, встановлення органічного звўязку сучасності з минулим і майбутнім.
Наша конференція стала одним із перших всеукраїнських наукових форумів, присвячених цій даті. Особливої ваги надає конференції те, що вона відбувається в духовному серці України - в Шевченківському краї. Поєднання на ній загальноукраїнських тем із розвідками краєзнавчого напряму, зокрема з історії Лисянщини, сприяють поглибленому аналізу проблем історії нашого народу, надають узагальнюючим висновкам більш грунтовну фактологічну основу. Адже історія конкретного села, міста, району, регіону дає маленьку, але важливу картину для вияснення великих питань, збагачує розуміння пройденого нашим народом шляху неповторними і незамінними знаннями.
Саме на такому місцевому матеріалі, його узагальненні у всеукраїнському масштабі грунтуються фундаментальні наукові праці. Ми передаємо Лисянському району підготовлену за участю нашої кафедри історії України НАВСУ (Чайковський А.С., Шевченко В.Ф., Рекотов П.В.) таку підсумкову працю - видання 250-томної "Книги памўяті України". В цьому останньому томі - "Безсмертя. Книга памўяті України, 1941-1945" (обсяг 944 стор.) вперше опубліковано величезний аналітико-документальний матеріал про вагомий внесок українського народу в перемогу над фашизмом. Вміщено там дані і про події війни на Лисянщині, зокрема в с.Ватилівка, Почапинці, про героїв битв з окупантами (Сергієнко М., Тищик Є., Яровий П.). Хотілося, щоб до увічнення їх памўяті в цій книзі додалось і шанування героїв земляками-лисянцями, зокрема і встановленням відповідних памўятних знаків. На основі вивчення і узагальнення великого фактичного матеріалу підготовлено нашою кафедрою ще дві монографічні праці, які ми теж передаємо лисянцям - "Історія українських політичних партій" (Шевченко В.Ф., Потапов Г.Г.), "Короткий термінологічний словник з української та зарубіжної культури" (Корінний М.М., Потапов Г.Г., Шевченко В.Ф.).
Примножуючи історичні дослідження, кафедра нині готує до видання фундаментальну історичну енциклопедію "Органи внутрішніх справ в Україні". Підготовлено словник з більш як 2000 термінів, що будуть включені в енциклопедію. У виданні передбачається на основі науково достовірних даних відобразити етапи розвитку, структуру, функції, форми і методи діяльності органів внутрішніх справ в Україні, їх найбільш відомих працівників. При цьому головна увага буде приділена фактичній, а не оціночній стороні інформації. Звичайно ж, значне місце у виданні займуть матеріали про явища, факти, події, особистості органів внутрішніх справ на місцях. Там буде відображено, наприклад, таке непересічне явище, як Вільне козацтво, чиї витоки повўязані з Шевченківським краєм, зокрема із Лисянщиною. Саме тут навесні 1917 р. за народною ініціативою виникли українські добровільні зўєднання під назвою "Вільні козаки", які взяли на себе охорону правопорядку, захист населення від кримінальних злочинців. Поряд з охороною громадян та їх майна від знищення і пограбування товариства "Вільних козаків" проводили широку просвітню роботу - лекції, курси, читання, дбали про поширення книжок, газет, закладали власні бібліотеки, влаштовували концерти, вистави, спортивні змагання тощо. Ці товариства існували до травня-червня 1918 р. і вписали яскраві сторінки в боротьбу за незалежність України. Висвітлення їх діяльності сприятиме зростанню історичної самосвідомості, використанню набутого досвіду для вирішення проблем розбудови незалежної України.
М.М.Корінний
Про значення "Просвіти" в історії України та її завдання на районному рівні
Шановні учасники конференції! Ми з Вами живемо в складний і водночас доленосний час української історії - час творення незалежної української державності, що відзначатиме своє десятиріччя наступного року. Проголосивши 24 серпня 1991 року суверенітет України, українці сподівалися, що їм швидко і легко вдасться навести порядок у власному домі і жити стане в нім вільно, безбідно та щасливо, так як живуть люди у цивілізованих країнах Європи та світу.
Але п'ята колона в середині країни, спираючись на економічну і фінансову підтримку ззовні, розгорнула шалений опір незалежницькому курсу України, її прагненням ввійти рівноправною до співдружності європейських держав. Здійснюються непоодинокі спроби втягнути Україну в ефемерний союз Росії та Білорусі, чиниться запеклий опір українізації, засоби масової інформації, перекуплені російськими фінансовими магнатами, сіють дезінформацію, нерідко носять відверто антиукраїнський характер.
Стара номенклатура мало дбає про розбудову держави, про підпорядкування своїх інтересів інтересам нації, а мають народ за темну масу, котру можна обманювати, визискувати в особистих інтересах, буквально, без оплати праці, елементарного соціального, медичного та культурного забезпечення. Роль, яку нерідко відіграють вони у правничій, адміністративній та господарській сферах, доводиться класифікувати як корумповану і злочинну.
Президент, керівництво уряду та відповідних структур, на наш погляд, вживають щодо цієї антидержавної діяльності нерішучі, надто ліберальні, обережні заходи, що не може не турбувати національно свідомих людей в Україні.
У цих умовах зростає значення і роль Всеукраїнських патріотичних громадських організацій, котрі покликані сконсолідувати суспільство, допомогти йому розібратися у зовнішній і внутрішній політиці нашого президента і уряду, а також дати гідну відсіч недоброзичливцям як внутрішнім, так і зовнішнім. Йдеться, перш за все, про організації Конгресу української інтелігенції, Всеукраїнського товариства "Просвіта" ім.Т.Шевченка, Спілки краєзнавців тощо.
Я впевнений, що більшість із присутніх на конференції представників інтелектуальної еліти Лисянщини знають про те, що понад 130 років провідною громадською організацією в Україні є "Просвіта", котру називають матірўю українських громадсько-політичних організацій; з її середовища вийшла більшість національно-патріотичних обўєднань як минулого, так і сьогодення - "Сільський господар", Союз українок, "Рідна школа", "Пласт", "Сокіл", "Січ", Народний рух України тощо; з її рядів вийшли такі лідери нації, як Анатоль Вахнянин, Іван Франко, Володимир Антонович, Михайло Грушевський, Михайло Драгоманов, Леся Українка, Дмитро Павличко, В'ячеслав Чорновіл, Павло Мовчан та багато інших.
Ось чому "Просвіту" невипадково називають не лише матір'ю наших українських товариств і політичних партій, а й матір'ю Незалежності.
Десять років тому подолано найголовніший бар'єр - здобуто Україною незалежність, проголошено державний статус української мови Основним Законом - конституцією, за що віддали життя кілька поколінь свідомих українців. Але шлях від проголошення до утвердження Нашого Слова, Наших Порядків у Нашій Державі, як бачимо, усіяний тернами нових бар'єрів, зведених своїми і чужими лиходіями.
В країні сіється розбрат, бездуховність, аморальність. Є над чим трудитися просвітянському братству, щоб очистити "авгієві конюшні" і збудувати в своєму домі своє нове життя. Особливу увагу сьогодні ми маємо приділити молоді.
Користуючись нагодою, зокрема присутністю і безпосередньою участю у роботі конференції керівництва Лисянського району, хочу закликати молодь району, вчителів, юристів, правоохоронців зорганізувати в регіоні "Молоду Просвіту" як самостійну молодіжну позапартійну районну організацію.
Головна мета "Молодої Просвіти" - об'єднання свідомої української молоді в єдиній організації, здатній впливати на політичну, соціально-економічну, духовно-культурну ситуацію як у регіонах, так і загалом у державі; залучення її до активної участі в розбудові й утвердженні молодої незалежної держави Україна, виховання високої громадянської активності, національної свідомості, політичної і правової культури, створення необхідних передумов для формування еліти української нації. "Молода Просвіта" ставить своїм завданням допомогти молодим людям самоутвердитися, вибрати правильний життєвий шлях.
Не секрет, що молодь сьогодні і на селі і в районі кинута на призволяще, а роботи їй - хоч відбавляй: не лише пропагувати та утверджувати літературну українську мову, відроджувати старі та утверджувати нові національні традиції, а й нові способи господарювання, нові технології вирощування зернових, овочевих, тварин; нові форми занять у бізнес-галузі тощо. В умовах розгортання компўютерної мережі району тут теж перше слово мають сказати молоді люди - учні старших класів, молоді фермери, підприємці. Обўєднавши свої зусилля з краєзнавцями, військово-патріотичними організаціями, просвітяни виховуватимуть у молоді патріотичні почуття, компетентність, ділові якості, організовуватимуть їх дозвілля, навчання, здобуття нових кваліфікацій, професій тощо, заради єдиної мети - служіння рідній Вітчизні - Україні.
В.М. Щербатюк
Битва на Синіх Водах - незвідана сторінка в історії Лисянщини
До 1998 р. краєзнавцями Лисянщини і владними структурами офіційно було визнано, що перша згадка про Лисянську землю відноситься до 1593 р., коли вперше згадується в польських джерелах місто Лисянка. Під час першої науково-практичної конференції 4-5 вересня 1998 р. громадськість краю довідалась, що дослідник М. Любавський згадував поселення краю - с. Журжинці 1480 р. Сьогодні окремі історичні події, над місцем і часом яких вчені тривалий час ведуть дискусії, змушують нас задуматись і провести певні дослідження щодо давності першої згадки про сучасний Лисянський край.
У ХІІІ ст. територія Київщини попала під залежність від монголо-татар. До цього регіону належала й Лисянщина, яка неодноразово у різні роки зазнавала нападів татарських орд.
З часом на ці землі поширилась влада Литви. В силу розвитку взаємовідносин литовців з українцями та мирного поширення литовської влади на територію України утворилась литовсько-українська держава, війська якої поступово стали витісняти монголо-татарські орди з українських земель.
Так, у 1341 р. Великим князем Литовсько-руської держави став син Гедиміна - Ольгерд (1341-1377). 1360 року князь Ольгерд оволодів Київщиною і посадив князем свого сина Володимира. Ця подія викликала велике невдоволення у татар, які хотіли мати у Києві свого ставленика - князя Федора. Щоб реалізувати свій план монголо-татари почали готуватись до військового походу на Україну, який здійснили у 1363 р. (за деякими відомостями у 1362 р.). Литовсько-українські війська на чолі з Ольгердом вирушили назустріч ворогу. Бій відбувся на Синіх Водах. Татарські війська були розбиті.
Тепер ми зупинимось на території, де відбулася битва. А точніше спробуємо уточнити місце знаходження Синіх Вод.
В історичній літературі існують різні думки стосовно місця Синіх Вод. Зокрема відомий усьому світу історик М. Грушевський висловлював думку, що Сині Води - то р. Сниводь, яку раніше називали "Синя Вода", що на пограниччі Київщини, Поділля та Волині.
У вчених існувала й інша думка. Її висловила відомий вчений Наталя Полонська-Василенко. Вона зазначала: "В історичній літературі довгий час вважалося, що Сині Води - це річка Синюха, доплив річки Бога (тобто р. Південний Буг - В.Щ.)".
Пояснення щодо Синіх Вод ми читаємо у польського історика Олександра Яблоновського при описі воєводства Київського, переклад якого для моєї майбутньої книги з історії Лисянщини зробила випускниця університету "Києво-Могилянська академія" Соломія Мєдвєдєва: "Перейшовши південні кордони... трьох волостей - Богуславської, Корсунської та Мліївської, яка простяглася майже скрізь по великому вододілу, ступаєм на простір вздовж річки Буг, точніше - на широке межиріччя Синіх Вод - сітки (основного) верхів`я притоки Гнилого Тікича". Пізніше ця територія, або її частина, отримала назву від давнього українського міста Звенигород (сучасне м. Звенигородка) і стала зватися Звенигородщина. Тут же О. Яблоновський уточнює: "Територія давньої Звенигородщини..., з часом скрізь стала називатися пустиня "Лисянка"...". Важливим фактором щодо цього пояснення Синіх Вод є те, що архівні матеріали вказують, що в давнину існували численні притоки Гнилого Тікича. Нам відомі лише ріки Бужанка, Жаб`янка, Виноград, Лисянка, Зубря, Боярка, безіменна річка поблизу села Дашуківки. Частина поселень краю, на нашу думку, отримали свої назви від цих рік. Отже, територія верхів`я Гнилого Тікича, про який згадує О. Яблоновський, дійсно у ті часи за своїми розмірами становила значний водний простір.
Нещодавно ми отримали додаткову інформацію щодо місця битви війська Ольгерда з монголо-татарами на Синіх Водах, а точніше, як зазначається "Сні Водах". Відомо, що бій відбувся в районі між Тишківським чи Тихонівським лісом і давнім поселенням Павлівкою. Додаткові матеріали вказують, що поблизу знаходилась велика могила.
Ми спробували уточнити опис місця битви на місцевості. Зокрема, у липні нинішнього року за сприянням Лисянського РВ УМВС України у Черкаській області краєзнавцями М.Т. Лаврегою, Л.М. Лаврегою та В.М. Щербатюком була здійснена поїздка по Звенигородщині. Одночасно ми побували поблизу "Великої могили", що знаходиться поруч із селом Виноград Лисянського району, це відома "Бакунова могила". Її виникнення припадає на татарський період в історії краю. За переказами, саме тоді тут було вбито і захоронено козака Бакуна. Наклавши на карту її місце розташування, переконуємось, що вона знаходиться між Тихонівським лісом Звенигородського району і с. Павлівкою Жашківського району в басейні р. Гнилий Тікич, який, у свій час, польський історик О. Яблоновський називав Синіми Водами.
Таким чином, досить чітко вимальовується місце бою: межа сучасних Звенигородського, Лисянського та Жашківського районів Черкаської області, а точніше - територія поблизу с. Виноград Лисянського району, між Тихонівським лісом Звенигородського району і с. Павлівкою Жашківського району в басейні р. Гнилий Тікич.
На нашу думку, висвітлення цього питання має важливе значення в дослідженні подій історії України ХІV ст. Не менш важливу роль воно відіграє і в історії Лисянщини, оскільки битва відбулася й на території цього краю. В такому випадку згадка про події на Лисянській землі переносяться на 117-118 років назад від часу першої згадки про край - с. Джурджинці (нині с. Журжинці) 1480 р. і датується 1362, або 1363 рр. Тобто, якщо ми у 1993 р. відзначали 400 р. з часу першої згадки про Лисянку, у 2000 р. маємо 520 р. з часу першої згадки про с. Журжинці, то вже через два роки будемо відзначати 640 р. з часу першої згадки про події на легендарній Лисянській землі - битву на Синіх Водах.
Р.В. Павленко
Історія Лисянщини в пам`ятках матеріальної культури. Збереження минувшини в експозиціях музеїв району
За відсутністю письмових джерел, за якими можна було б вивчати найдавніші періоди історії краю, безперечно, особливого значення набувають пам`ятки матеріальної культури: знаряддя праці, кераміка, зброя, кістки тварин тощо.
Експозиції районного державного історичного музею та Погибляцького Народного краєзнавчого музею представлені експонатами доби палеоліту, мезоліту, неоліту. Це - кераміка, зернотерки, пряслиці, молотки, сокири, кістки тварин тощо.
На території сучасного Лисянського району виявлено поселення Трипільської культури поблизу сіл Будище, Бужанка, Дібрівка, Дубина, Почапинці, Семенівка, Смільченці, Чаплинка, Шубині Стави, Вотилівка. Відомо 148 уцілілих курганів. Напревеликий жаль, поселення і кургани, які знаходяться, як правило, на полях, розорюються і знищуються, правда, з першими ситуація дещо краща, оскільки шар їх залягання може знаходитися глибше орного шару. Нині було б доцільно провести рятувальні розкопки, зафіксувати точні координати знаходження історичних пам`яток. Кургани є явищем давньої культури, вони дають величезну і різнобічну інформацію про життя стародавніх людей, містять унікальний за своєю масовістю та виразністю матеріал, здатний висвітлити різні проблеми історії суспільства. Кургани, незважаючи на втручання людей (пограбування, розорення тощо), є змістовними історико-археологічними джерелами. Будучи результатом людської праці й зберігаючи її сліди, кургани дозволяють характеризувати рівень господарського розвитку й особливості використання природних ресурсів.
Про перебування скіфів на території краю свідчать курганні пам`ятки, а також вістря списа скіфського воїна, яке знаходиться в Лисянському історичному райдержмузеї.
Поблизу сіл Босівка, Будище, Бужанка, Почапинці, Чаплинка, Семенівка, Шубині Стави збереглися залишки поселень Черняхівської культури.
У Х-ХІІІ ст. територія сучасної Лисянщини являла собою південні рубежі Давньоруської держави, про що свідчать городища поблизу с. Журжинці та Лисянки.
У музеях району широко представлені експонати цього часу. Це - залізні чересла від плугів, серпи та інші знаряддя праці, які є свідченням того, що основним видом діяльності у той час було землеробство. Також у фотографіях районного музею зафіксовано Хиженсько-Журжинські змієві вали - оборонні споруди часів Київської Русі.
Експозиції районного та Погидляцького музеїв розкривають історію краю в добу козаччини. Тут представлена інформація про події національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького. Дослідження В.М. Щербатюка, зроблене на основі літопису Самійла Величка, дає інформацію про події на Лисянській землі в час гетьманування Петра Дорошенка.
Цікавими є речові експонати часів гайдамацького руху. Вони широко висвітлюють гайдамацьке повстання "Коліївщину" 1768 р. і переконують нас у широкій підтримці цього повстання місцевим населенням. Також експонати Лисянського музею повідомляють про перебування Т. Шевченка у Лисянці.
Дуже цікавими і цінними є експонати Погибляцького музею, які стосуються історії церков краю. Зокрема - дзвін місцевої церкви, що була зруйнована в роки Другої світової війни. У Бужанському музеї села, який нині створюється, буде показаний макет Бужанської церкви, виготовлений місцевим майстром М.О. Ткаченком і металева табличка церкви, креслення церкви і церковної брами тощо.
Досить широко в музеях Лисянщини висвітлено події ХІХ ст., особливо трагічна історія краю в 1941-1945 рр. Хотілося б побажати, щоб у районному музеї більш ширше були висвітлені події національно-визвольних змагань 1917-1921 рр.: діяльність Вільного Козацтва, отаманом Лисянської сотні якого був Сорока, атрибути отаманські, діяльність селянсько-повстанських партизанських загонів тощо.
Надзвичайно цінними експонатами наших музеїв є етнографічний матеріал.
У сьогоднішніх умовах труднощів державотворчого процесу, на мою думку, варто було б створити історико-краєзнавчу оперативно-пошукову дружину, яка б за сприянням районної влади, селищної та сільських рад займалася б збором матеріалів про минуле краю. Варто акцентувати увагу й на тому, що коли у випадках проведення земляних робіт будуть знайдені сліди минулого, то в першу чергу про це доцільно повідомити членів краєзнавчої пошукової дружини, які взялися б за визначення знахідки, її фіксування, опрацювання і збереження для майбутнього покоління. Така справа перешкодила б зникненню багатьох історичних пам`яток.
На закінчення хочеться відзначити, що величезною заслугою у створенні, примноженні, зберіганні, а також науковому опрацюванні історичного матеріалу Лисянського районного історичного держмузею є діяльність наших істориків Миколи Івановича Бушина, Миколи Пилиповича Лубка, Володимира Михайловича Щербатюка.
Окремо варто сказати, що створення Погибляцького Народного краєзнаворго музею - заслуга учителя історії Олександра Олександровича Вдовиченка - талановитої людини, відданої музейній справі. Він усе своє життя присвятив вивченню, дослідженню краєзнавства, прищепленню почуття любові до історії краю підростаючому поколінню. Щира Вам дяка, честь і хвала.
О.В. Беззубець
Про історію Лисянщини розповідають матеріали Черкаського обласного Державного архіву.
Шановні учасники конференції! Щиро вітаю усіх, хто зібрався в цьому залі на захід, присвячений 10-річчю незалежності України.
10 років незалежності... Уперше протягом століть доля українців - у їх власних руках. Наша держава молода, але шлях, який передував розбудові державності був довгим, складним і тривалим. А деякі сторінки історії України - трагічні.
Протягом багатьох років минуле України висвітлювалось у спотвореному вигляді, багато історичних фактів замовчувалось, залишались малодослідженими, а то й зовсім невідомими важливі події нашої історії. До таких впевнено можемо віднести події національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. У ті роки на території Лисянщини широко набув свого розвитку отаманський рух, який у радянській історіографії зазнав значних спотворень. Аналіз джерел і вивчення архівних документів дають підстави дослідити історію в дійсності. Зокрема документи Черкаського обласного Державного архіву при їх детальному дослідженні розкривають картину боротьби отаманів Вільного Козацтва проти більшовиків.
Так, із повідомлення зав. інформаційною частиною Звенигородського Політбюро від 1 березня 1921 р. ми дізнаємося, що у повіті діяли банди Квітковського, Пугача, Виниченка, Гризло. Далі в документі подано короткий опис цих осіб: "Пугач происходит из с. Сухая Калыгорка, 25 лет, высокий, тонкий, носит подстриженные по-английски усы, брюнет, ходит в крестьянской одежде, носит чёрную шапку, походка женская, учился в Петрограде, был фельдшером", "Цветковский - поручик, был у Тютюнника ад`ютантом в 1918 г. В 1919 сформировал свой повстанческий партизанский отряд в Медвене в 500 чел. С августа 20 г. соединился с Дашковским и наступал на г. Звенигородку. 32 лет, правосл.[авный], укр.[аинец], происходит из Уманского уезда.", "Семён Григорьевич Грызло происходит из с.[елян] гр. Екатеринополя, работает в повстанцах со дня демобилизации [из] армии. Бывший писарь штаба, наз.[ывает] себя полковником, имеет жену. Оперирует в районе уезда. В 1919 совместно с бандитом Бутвином организовал банду и наступал на г. Звенигородку против Соввласти. В настоящее время соединился с Цветковским и находится у него.", "Виниченко - бывший реввоенком м. Екатеринополя". Архівні матеріали подають і місце дислокації та ведення військових дій окремих загонів: "Банда Пугача оперирует в районе Виноград.[ской] волости, банда Грызло в районе Мокро-Калыгорской волости, банда Цветковского перешла в район г. Таращи".
В історичній літературі ми вже неодноразово зустрічали імена отаманів Квітковського та Гризла, загони яких діяли у Звенигородському повіті, в тому числі й на території Лисянської волості. На думку окремих дослідників, отаман Квітковський і отаман Яблочко були однією особою. Опис Квітковського у наведеному вище документі зовсім відрізняється від опису отамана Яблочка, який йому дав Горліс-Горський у книзі "Холодний Яр". Тому ми ще раз переконуємось, що це були два різні отамани, які діяли й на території Лисянщини. Одночасно цей же документ називає нових отаманів краю: Виниченка та Пугача, про життя і діяльність яких у нас практично на даний час інформація відсутня.
Начальник організаційного політвідділу у 1921 р. вказував: "...політичні настрої селян, як і раніше, петлюрівські... пояснюється це наявністю кулацького елементу та діяльністю в місцевості банд. Одним із найпопулярніших отаманів [на Лисянщині - О.Б.]є бандит Пугач..."
У липні 1921 р. у м. Київ по вул. Великій Підвальній № 30 на нараду з`їхалися члени Козачої Ради. Сучасники тих подій свідчать, що в одну з липневих ночей чекісти заарештували там усіх присутніх. З ліквідацією центру повстанських загонів більшість з них припинили своє існування. Значна частина їх піддалася на проголошену більшовиками амністію. Зокрема із рапорта начальника повітової міліції київському губвоєнкому дізнаємось: "Доношу, что после нескольких жарких боёв между эскадроном Звенигородской уездной милиции и бандой Цветковского (ныне амнистированой), Цветковский изъявил желание сдаться, что им и сделано". Однак важко повірити в те, що представник Національної Козачої Ради отаман Квітковський, хто 1920 р. проголосив антибільшовицьку медвинську республіку, а навесні 1921 р. очолював повстанські відділи Київщини, зокрема Таращанщини і Білоцерківщини, за власним бажанням здався в руки більшовикам. Надій на те, що більшовики пробачать йому його діяльність було мало, адже операції повстанців інколи були настільки сильними і активними, що сягали самого Києва.
Проте як би там не було - це історія, яку нині потрібно висвітлювати об`єктивно.
Сьогодні - день українського козацтва. Радісно, що в цей день наша конференція відбувається на землі Богдана Хмельницького і Тараса Шевченка, на землі, яка стала центром національно-визвольної боротьби, на землі, з якої завжди виходили витоки звитяги і мужності. Тому ми - сьогоднішнє покоління, ні в якому разі не повинні забувати рідної історії, наших видатних земляків. Вношу пропозицію увіковічити імена визначних людей краю, які боролися за національне визволення України у 1917-1921 рр. та у 1941-1945 рр. (Квітковський, Гризло, Пугач, Туз, Совенко, Яровий, Козка, Козятинський та інші), а також доктора історичних наук І.Г. Шульги, освітянина Й.А. Димінського, доктора біологічних наук І.Є. Глущенка, члена-кореспондента Краківської АН, доктора математичних наук І.В. Слєщинського, відомого художника І.С. Макушенка.
В.П. Костенко
Відстоємо українські традиції і збагатимо національну культуру.
"Українська культура має бути способом життя, бо духовне спустошення ще більше збіднює народ, ніж економічна криза... Наш народ має надзвичайні духовні можливості. І саме серед працівників культури живе плоть духовності", - зазначив Президент України Л. Кучма на Всеукраїнських зборах працівників культури 22-24 березня 2000 р. Тому у важкий час творення української незалежної держави варто накреслити шляхи поліпшення матеріально-технічної і фінансової бази духовної сфери України. Поруч із підведеннями підсумків діяльності культурної та мистецької галузі в Україні, це було зроблено на зазначеному вище зібранні. Президент одночасно визначив, що основними напрямами розвитку культури є: недопустимість політизації культури, оскільки це несе небезпеку суспільству, збільшення заробітної плати працівникам галузі, збереження історико-культурних цінностей, поліпшення матеріально-технічної сторони галузі, примноження культурно-мистецьких надбань країни. У зв`язку з цим Президент підписав пакет Указів "Про державну підтримку клубних закладів, музеїв, бібліотек" і запевнив, що пізніше послідують наступні заходи, які сприятимуть діяльності працівників культури, розвитку цієї галузі.
Проте поки що працівникам культури Лисянщини в надзвичайно важких умовах доводиться відстоювати українські традиції, збагачувати національну культуру. У районі сьогодні діють 39 клубних установ, 37 бібліотечних закладів, 5 музеїв. У цих установах задіяно 63 особи. Але, незважаючи на всі існуючі негаразд, працівники сфери культури в районі протягом дев`яти місяців проводили цілеспрямовану роботу по розвитку самодіяльної творчості та організації дозвілля населення. Зокрема діяльність була спрямована на відзначення 55-ої річниці Перемоги, 56-ої річниці визволення України від німецько-фашистських загарбників, 186-ї річниці з дня народження Т.Г. Шевченка, Дня Конституції, Дня Незалежності тощо.
З метою відродження українських свят, обрядів, традицій у закладах культури району були проведені вечори козацької слави, новорічні щедрування, колядки, свята Різдва, Великодня, Зеленої неділі, Івана Купала, обжинок та інші.
У рамках Всеукраїнського огляду народної творчості пройшли районні огляди народної творчості. Переможці районних оглядів взяли участь в обласних святах та оглядах: естафета пам`яті та слави, присвячена 55-й річниці Перемоги і 56-й річниці визволення України (1 березня, м. Маньківка), обласний огляд читців (3 березня, м. Черкаси), обласне свято вокально-хорового мистецтва (26 березня, м. Корсунь-Шевченківський), обласний огляд-конкурс сімейних і драматичних колективів (27 лютого, м. Звенигородка), обласне свято кобзарського мистецтва (19 травня, м. Канів), обласне фольклорне свято (7 липня, м. Христинівка), відбірковий тур фестивалю "Червона рута" (29 вересня), взяли участь у роботі Всеукраїнських зборів працівників культури. Нині ведеться робота щодо підготовки обласного свята гармоністів "Гармоністе, дзвінко грай", яке проводитиметься на базі Лисянського РБК, готуємось до заключного концерту Всеукраїнського огляду народної творчості 23 грудня у м. Черкаси.
Важливу роль у формуванні людського світогляду, вивченні спадщини та історії нашого краю відіграють музейні заклади району. Нині на Лисянщині діють 5 сільських музеїв на громадських засадах, Лисянський районний державний історичний музей та Погибляцький Народний краєзнавчий музей. Ці заклади очолюють талановиті люди, ентузіасти і майстри своєї справи: О.О. Вдовиченко - директор Погибляцького музею, Т.О. Кулинич - директор Босівського музею, С.А. Гуцало, директор Хиженського музею. Робота музеїв проводиться по чотирьох основних напрямах: пошукова, науково-дослідницька, експозиційна, видавнича. Дякуючи В.М. Щербатюку, видавнича діяльність районного історичного музею набула великого розмаху. За останні роки видано більше десяти книг різного обсягу з історії краю. За підтримки селищного голови М.В. Пузиря вперше за всю історію краю став видаватися Лисянський часопис "Добридень". Відрадно і те, що в районі засновано спілку краєзнавців "Витоки", в якій разом із досвідченими краєзнавцями працюють представники нової генерації: Роман Валерійович Павленко та Ольга Василівна Беззубець.
Працівники сфери культури Лисянщини сьогодні працюють, в першу чергу, на відродження культурно-історичної, мистецької та інших сфер духовної спадщини України.
Бажаю усім учасникам конференції творчих злетів, натхнення і перемог.
О.M. Березовський
Лисянщина в контексті історії Середнього Подніпров'я
Кожна територія української землі має свою самобутню історію, свій вплив на формування українського етносу. Саме з частинок опису і дослідження кожної з них складається єдина історія України. Середнє Подніпров'я також є такою землею, яка відіграла особливу роль в історії українського народу. Саме територія Середньої Наддніпрянщини стала консолідуючим ядром етносу з найдавніших часів і відіграла унікальну роль у час виникнення та розвитку козацтва. Історичні джерела, дані результатів археологічних досліджень, погляди істориків з приводу значення земель Середнього Подніпров'я, його населення, дають можливість зробити висновок, що ця земля має право на виділення як територія, що відіграла впродовж віків цілком самостійну й унікальну роль.
Саме на території Середньої Наддніпрянщини відобразилися процеси творення українського етносу. Археологічні знахідки пізнього палеоліту, неоліту, трипільської, чорноліської, черняхівської, зарубенецької культур свідчать, що на цих землях сформувався субстрат етносу, основою якого було осіле населення. На цих землях зароджуються державотворчі процеси: виникають перші державні об'єднання (держава Антів, князівство Полян). Під впливом населення Середнього Подніпров'я на цих землях виникають умови, які призвели до утворення ранньофеодальної держави Давньої Русі. Саме з Середньою Наддніпрянщиною чимало дослідників пов'язують появу та походження слів "Русь", "Україна".
В часи монголо-татарської навали населення Середнього Подніпров'я вижило і вистояло, перенесло кращі традиції у наступні віки. Та чи не найголовнішим для цієї території було те, що з'являється категорія населення, яке в процесі свого розвитку стає видатним суспільно-політичним явищем для народу -- українське козацтво. Саме тут на території Среднього Подніпров'я зароджувалися державотворчі процеси, які привели до утворення в середині ХVII ст. української козацької держави на чолі з Б.Хмельницьким [1].
Дослідники та літописні джерела виділяють та називають землі Середнього Подніпров'я "Руська земля", "Україна", "волость", "Подніпров'я", "Поросся", "Переяславська земля". Але, як вказують наукові дослідження, так називались спочатку землі Середньої Наддніпрянщини у вузькому розумінні, тобто територія більш локалізована.
Чабан А.Ю., історик, який тривалий час працює над вивченням історичних процесів на Середньому Подніпров'ї, визначає межі території Середньої Наддніпрянщини так: на півночі від Переяслава-Хмельницького до Миронівки, Богуслава, Медведина; на заході - Лисянки, Звенигородки, Катеринополя, Мокрої Калигірки, Новомиргорода; на півдні - від Цибулевого до Чигирина; на сході - правий берег Сули, річки Оржиця, с. Бирлівки.
Тобто Середнє Подніпров'я охоплює південні райони Київської області, крайні західні райони Полтавської області, північні - Кіровоградської, правобережні та лівобережні райони Черкаської області. Таке визначення грунтується на спільності природніх умов, розселенні населення з найдавніших часів, розвитку історичних подій впродовж тривалого часу.
Ця територія мала свій специфічний господарський розвиток населення, свої звичаї, побут. Певний час її мешканці носили назви: "роси" (руси), "козаки", "українці", "черкаси", які пізніше поширилися на населення сусідніх територій. А сама земля носила назви: "Руська земля", "Україна", "Подніпров'я", які спочатку вживалися суто до вказаної території, а згодом поширилися на значно більші регіони. Тобто, назва "Середнє Подніпров'я" пізніше почала вживатися розширено і охоплювала майже всю Центральну Україну, що не відповідає специфіці її структурних складових, які притаманні лише цій території характерними історичними традиціями [2].
Лисянщина також відноситься до цього специфічного і унікального регіону. Виходячи з цього, наша земля була у вирі головних подій української історії і відіграла далеко не останню роль. Землі сучасної Лисянщини складають західну межу Середнього Подніпров'я. Наш край лежить в басейні річки Гнилий Тікич, яка ще в давнину відносилась до основних рік землі полян. Був час, як вказує М. Грушевський, коли південний кордон Київської землі проходив по течії річки Гнилий Тікич[3].
За своїми природніми умовами цей район приваблював родючими грунтами, що давало можливість займатися осілим землеробством.
Територія Середнього Подніпров'я з найдавніших часів була місцем інтенсивного розселення первісних людей. На жаль, ми маємо дуже мало археологічних знахідок, які б розповіли про найдавніші сторінки історії Лисянської землі.
Знахідки знарядь праці, залишки посуду епохи неоліту, бронзового віку, трипільської культури та ін. показують безперервний розвиток життя та високий рівень господарювання місцевого населення. Про ті часи донині свідчать земляні вали, фортифікаційні спорудження, зокрема біля сіл Журжинці та Хижинці, датовані VI-V ст. до н.е.[4]
І хоча землі сучасної Лисянщини в давній час належали до місць найбільш заселених територій та інтенсивного розвитку населення, вони і досі залишаються маловивченими, адже на нашій землі не проводилися археологічні дослідження на сучасному етапі. Тому це не дає змоги відтворити повну єдину картину подій того часу.
Територія Середнього Подніпров'я була землями компактного проживання антів, які зароджують державотворчі процеси. Поляни, що мешкали на Середній Наддніпрянщині стали консолідуючим центром об'єднання східно-слов'янських племен в могутню ранньофеодальну державу Київску Русь. Про участь у цих процесах свідчать знахідки черняхівської культури, земляні вали, які виявлені на Лисянській землі. Саме наш край був одним з основних районів розселення полян в басейні річки Гнилий Тікич.
Отже, прослідковуючи процес формування та консолідації слов'ян, зародження державотворчих процесів, які передували утворенню могутньої Київської держави, можна висловити думку про безперервний розвиток історії земель сучасної Лисянщини. Вони не могли, будучи у вирі подій, залишатися осторонь.
В часи Київської Русі Середнє Подніпров'я відіграє важливу роль захисника держави, який стримує напади кочівників. Створюються оборонні лінії, міста-замки, які ставали господарськими і ремісничими центрами. Земляні вали, фортифікаційні укріплення, городища подекуди і зараз вражають своєю неприступністю, свідчать про зв'язок з порубіжним життям Київської Русі.
Гіпотеза про будівництво валів у великокнязівскі часи була висунута ще В. Б. Антоновичем і набула найбільшого поширення. Німецький амбасадор Брунон Мерзебурзький у 1008 році писав, що київський князь Володимир провів його до кордонів своєї держави, яку він для безпеки від ворогів-кочівників оточив з усіх боків дуже довгою міцною огорожею [5].
В часи монголо-татарської навали територія Середнього Подніпров'я хоч і зазнала біди, не була спустошена, а населення не було винищене. Саме тут народ зберіг свою самобутність, традиції, перенісши їх у наступні покоління.
З ХІІІ ст на північно-західних рубежах Київської Русі міцніє Велике князівство Литовське. З середини XV ст. Лисянщина в складі Київської землі захоплена литовськими феодалами, а потім польськими магнатами. Середнє Подніпров'я стає знову безпосереднім порубіжжям і бере на себе напади кочівників, утворючи буфер між кочовим Степом і Річчю Посполитою. В другій половині XV ст. литовці намагаються збудувати третю оборонну лінію: Чигирин, Звенигород, Лисянка. Отже, Лисянські землі знову стають форпостом південних порубіжних територій Середнього Подніпров'я. Населення страждає від набігів приморських татар, турків, Малої Ногайської орди. Головний шлях татар відомий під назвою "Чорний шлях", який проходив через землі сучасної Лисянщини, спустошував їх в першу чергу. Зокрема відчутний напад на Середнє Подніпров'я був 1482 року, після якого Лисянське городище довгий час відроджувалось.
Не отримуючи серйозної допомоги з боку Литви, а потім Польщі, населення саме організовує козацькі загони, які дають відсіч нападникам. Формується особливий спосіб життя, який грунтується на праці на вільних землях ("уходництво", "добитництво"). Місцеве населення залишається в певній мірі автономним, тут відбувається відродження народного господарства. Саме поселенці на цих землях стають головними ініціаторами появи українського козацтва та масового покозачення. Виникає протистояння населення Середньої Наддніпрянщини і владних структур Речі Посполитої.
На територі Середнього Подніпров'я виникають і утверджуються державотворчі ідеї функціонування козацтва. Розвиток козацтва, як окремого етносу, призвів до утворення своєї військово-політичної організації - Запорозької Січі, біля витоків якої стояло саме населення Середнього Подніпров'я. Землі Середньої Наддніпрянщини стали територією найбільш масового покозачення населення, а в кінці XVІ - першій половині XVІІ ст. - центром козацько-селянських повстань.
Про значну роль земель сучасної Лисянщини розповідають історичні джерела. До нас дійшли відомості про залишки козацьких могил, валів, городищ, що належать до XІV - XVІІ ст. Поблизу с.Виноград знаходиться відома Бакунова могила. Легенда говорить, що названа вона за іменем захороненого тут козака Бакуна, замордованого татарами. А біля сіл Журжинці та Хижинці знайдено оборонний козацький вал "висотою 3-4 сажні, довжиною 10 верст"[6]. Ймовірно, що земляні вали, про які велась мова раніше, служили і в козацькі часи.
Містечко Лисянка вперше згадується в 1593 році - надання королівського привілею на осадження Лисянського городища Валентину Чермінському. В 1622 році польський король Сигізмунд ІІІ жалує місту Магдебурзьке право, яке визначає права та обов'язки міщан [7]. За воєводи Я. Даниловича в 1622 році розпочинається спорудження Лисянської фортеці. З поч. ХVІІ ст. згадуються села Босівка, Кам'яний Брід (містечко, військовий опорний пункт для оборони від татар, де проживало 700 реєстрових козаків Білоцерківського полку). Також згадується з 30-х років цього ж століття с. Бужанка, Боярка. Отже, землі сучасної Лисянщини були в епіцентрі масового покозачення, виконуючи функцію оборонного форпосту південних порубіжних територій.
На середину XVІІ ст. землі Середнього Подніпров'я стали могутнім прологом до Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Лисянка бере активну участь у національно-визвольних змаганнях і з 1648 року стає полковим містом, з 1649 року - сотенним. І на подальших етапах історії українського козацтва населення Лисянської землі відігравало не останню роль. Так було в часи Визвольної війни, коли Лисянка входила до території козацької держави як адміністративна одиниця (сотенне місто). Слід відзначити і події на цій території в часи Руїни. Зокрема, діяльність гетьмана П. Дорошенка, антипольське повстання на чолі Сулимки та Варениці, повстання Семена Палія та ін. Наш край був в епіцентрі подій Гайдамаччини та Коліївщини.
Отже, Лисянська земля як частина Середнього Подніпров'я не залишалась осторонь основних історичних подій України.
Література:
1.Чабан А. Ю. Середнє Подніпров'я. - Черкаси, 1999. - Кн.1. - С. 4-5
2.Там само. - Кн.2. - С. 160-161
3.Грушевський М. С. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV століття. - К., 1991. - С. 14
4.Ковпаненко Г. Т. Памятники скифской эпохи Днепровского лесостепного правобережья. - К., 1989. - С. 20
5.Лубко М. П. Знаменитий і многолюдний град. - Полтава, 1998. - С.14-15
6.Список населённых мест Киевской губернии. - К., 1990. - С. 424
7.Пузир М. В., Щербатюк В. М. Крізь славу і згарища. - К., 1998. - С.7
повернутися на головну сторінку
|
© Лисянська районна організація "Витоки" Всеукраїнської спілки краєзнавців, 2002-2006 © Дизайн: Олег Файда, Тед Лещак, 2002-2006 |
