НАУКОВО-ПРАКТИЧНА КОНФЕРЕНЦІЯ
"ІСТОРIЯ ЛИСЯНЩИНИ ТА РОЗВИТОК КРАЄЗНАВСТВА В КРАЇ"
(4-5 вересня 1998 р.)
"ІСТОРIЯ ЛИСЯНЩИНИ ТА РОЗВИТОК КРАЄЗНАВСТВА В КРАЇ"
(4-5 вересня 1998 р.)
ІІІ. НАУКОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ
М.І. Бушин (Черкаси)
Історія створення музею
Н.А. Дроботенко (Київ)
Суспільно-політичне життя Лисянщини у 1990-х роках
М.Т. Лаврега (Почапинці)
Історія була його душею, Україна - любов`ю
М.П. Лубко (Полтава)
Вчитель, лікар, народознавець...
П.Я. Степенькіна (Корсунь-Шевченківський)
Лисянка у ХVІІ столітті
В.М. Щербатюк (Лисянка)
З історії села Журжинці
М.І. Бушин (Черкаси)
Історія створення музею
Кожна людина повинна розуміти, що великий патріотизм починається з малого: з любові до того місця, де ти живеш.
Батьківщину, як і матір, не обирають. Є прекрасні всесвітньовідомі міста, але іншої Лисянки немає ніде. Вона наша мала Батьківщина. Де б не носило нас по світах, але наша пам`ять, серце завжди належить їй - чудовій, мальовничій колисці над Тікичем.
Лисянка відігравала величезну роль в українській революції 1648-1676 рр. Козаки Лисянки піднімалися на боротьбу проти гнобителів. Був створений Лисянський полк, але у 1649 році, при складанні реєстру, козаки з Лисянки були записані до Корсунського полку. Героїчно воювали лисянські козаки під Зборовом (1649 р.), Берестечком (1651 р.), Батогом (1652 р.).
У 1653 р. Павло Алеппський разом із антіохійським патріархом Макарієм проїздив через Лисянку. Ось що він про неї писав: "Велике місто, укріплене, з водами і садами, благословенна країна, наче гранатне яблуко - велика і квітуча".
Лисянка продовжує в справах трударів полів, ферм, підприємств стверджувати нарешті здобуту сім років тому Незалежність. Гордо майорять над нашим древнім улюбленим містом кольори блакитного неба і золотої пшениці.
Йшов 1967 рік. Працюючи у Лисянській восьмирічній школі (зараз середня школа № 2) учителем історії та фізичного фиховання, я почав працювати над створенням музейної кімнати.
Про це дізнались у райкомі партії і запропонували створити районну музейну кімнату. 12 травня 1967 р. за рішенням бюро Лисянського райкому партії (протокол № 33) було прийнято рішення щодо створення ради по організації музейної кімнати в селищі Лисянка. До ради невдовзі увійшло 11 осіб. Це - присутні сьогодні М.І. Бушин, О.М. Даценко, Н.І. Забашта, І.В. Кондратюк, А.Л. Олексієнко. На превеликий жаль, вже не можуть розділити з нами радість цих хвилин М.С. Бейгул, С.Є. Гайдаєнко, О.В. Миколенко, С.М. Сазанівський, І.М. Сікало, А.І. Цокало. Світлу пам`ять про цих прекрасних людей, самовідданих людей я назавжди збережу в своєму серці.
Мене було затверджено головою музейної ради. Мозком і серцем створення музейної кімнати був на той час завідуючий відділом пропаганди та агітації Лисянського райкому партії П.С. Щербина. Він проводив перше засідання музейної ради по організації створення музейної кімнати в селищі Лисянка. Це було 6 червня 1967 року. Невдовзі його не стало, але започаткована ним робота тривала і набирала обертів...
Спочатку було створено два відділи: дореволюційний, який очолив С.М. Сазанівський, і післяреволюційний, який очолив І.М. Сікало. Велику допомогу музейній раді надавали А.О. Білоножко, С.В. Грос, С.Г. Савранський, А.А. Яцюк, Г.Ю. Линник.
Місцем розташування експозиції було визначено фойє районної бібліотеки. Але площі тут було недостатньо тому, що вже на перших порах було зібрано дуже багато цінних експонатів. І тоді завідуюча районною бібліотекою, член музейної ради Н.І. Забашта запропонувала свій кабінет. Це могла зробити тільки людина, яка справді щиро вболівала за справу. Вона завжди була і є такою.
Робота по збору матеріалів енергійно продовжувалась. Дуже багато допомагали вчителі Лисянських шкіл і вся громадськість району. Всі настільки були втягнуті у цю справу, що за рік у нас назбиралася така кількість експонатів, що вистачило не тільки на музейну кімнату, а на справжній районний музей.
20 червня 1968 року на засіданні музейної ради було поставлено питання про відкриття історико-краєзнавчого музею. Це стало можливим тому, що члени музейної ради працювали разом, не перекладаючи обов`язків один на одного.
14 березня 1968 року відбулося засідання музейної ради, де мене обрали директором районного історико-краєзнавчого музею на громадських засадах. На цьому ж засіданні вирішили 4 липня 1968 року відкрити експозицію музею для відвідувачів.
І дійсно в цей день музей було відкрито. Перша екскурсія відбулася з учнями професійно-технічного училища з міста Верхня Салда (Урал, Свердловської області). Це були земляки Героя Радянського Союзу Ястребцова О.І., який загинув у селі Тихонівка Лисянського району.
Як на мене, то я б вважав, що 4 липня 1968 року - це дата заснування Лисянського історико-краєзнавчого музею.
Йшли роки. Це були роки як злетів, так і занепадів районного музею. За час його існування змінилося вісім директорів. Це - А.І. Цокало, М.П. Лубко, Г.П. Лиходовська, В.І. Макушенко, Л. Гаврилюк, Н.В. Годована, В.М. Щербатюк. Що об`єднувало цих людей? По-перше, щира любов до історії. По-друге, бережливе ставлення до матеріалів краєзнавчого музею та постійне бажання їх поновлювати. І перед ними я схиляю свою голову, і дякую за те, що вони не зіпсували почату справу. Необхідно низько вклонитися Володимиру Михайловичу Щербатюку за його справді подвижницький труд на поприщі вітчизняної історії, побажати йому доброго здоров`я. Володимир Михайлович і зараз вносить вагомий внесок у процвітання нашого храму історичного минулого і сьогодення. Завдяки його багатогранній наполегливості музей отримав статус державного. З січня 1993 року районний історико-краєзнавчий музей почав працювати як Лисянський районний державний історичний музей. А це вже дає змогу активізувати наукову діяльність, робити наукові дослідження.
Сьогодні головним є об`єднання всього суспільства навколо ідеї побудови самостійної, незалежної України. Без духовності цього нам не досягнути. А тому завдання Лисянського районного державного полягає в тому, щоб виховувати в мешканцях Лисянського району відданость та любов до рідної України.
Н.А. Дроботенко (Київ)
Суспільно-політичне життя Лисянщини у 1990-х роках
На початку 1990-х років в Україні склалася нині діюча багатопартійність. Якщо до проголошення незалежності було зареєстровано всього чотири партії, то після серпня 1991 року - 31. А всього в Україні від 1989 року заявили про себе майже 60 партій/1/. Однак велика частина обіцянок, які лунали під час передвиборних кампаній, не була виконана після того, як особи, які давали їх, прийшли до влади. Одним з феноменів сучасної української дійсності є те, що разом з посиленням аполітичності пересічних громадян, індиферентності до партійного життя в Україні зростає кількість політичних партій різного спрямування/2/.
Оскільки велика частина населення України проживає в сільській місцевості, то "селянське питання" (ставлення політичних партій до проблем селян і пошук шляхів до їх розв`язання) набирає неабиякої ваги. Тому у програмах, передвиборних платформах багатьох політичних партій значне місце відводиться проблемам проведення реформ на селі.
Більшість сучасних українських політичних партій виступає за проведення реформ на селі, однак програмні положення у багатьох випадках залишаються непослідовними, оскільки окремі політичні лідери користуються лише популістськими лозунгами з метою отримання якомога більшої кількості голосів на виборах, хоча такого роду лозунги далекі від справжніх програм економічних реформ. Так, наприклад, політичні програми Громадянського конгресу України (ГКУ), Партії вільних селян і підприємців України та Народно-демократичної партії передбачають проведення земельної реформи/3/.
Аналізуючи передвиборні платформи політичних партій і блоків можна зробити висновок, що в Україні є лише 3 партії, які запропонували населенню чіткі, поетапно розроблені програми розвитку суспільства.
По-перше, Компартія України, яка вичікує, що втомлене реформами суспільство погодиться на реставрацію старого порядку. Зокрема, блок "Трудова Україна" пропонує розвивати промисловий комплекс України на основі суспільної власності на засоби виробництва, налагодження взаємовигідних зв'язків окремих галузей і підприємств із відповідними структурами, провадити розробку власних паливно-енергетичних ресурсів, зокрема, державна підтримка вугільної промисловості.
Виборчий блок "Партія Праці та Ліберальна партія разом!" пропонують реанімувати збиткові підприємства і сприяти прискореному розвитку малих і середніх підприємств.
Політичні діячі у боротьбі за владу намагаються, принаймні у своїх обіцянках, догодити якомога більшій кількості виборців. Однак у одній політичній програмі врахувати інтереси великої кількості людей практично неможливо. Як свідчить практика, в умовах кризових явищ саме безпринципна компромісність може спричинити суспільні катаклізми. Але, якщо діяльність політичних партій у центрі все ж таки більше знаходиться під "контролем" засобів масової інформації, то про деякі заходи, які здійснюються сучасними політиками на місцях, інформацію дістати набагато важче. Небагато відомо й про діяльність політичних партій на Лисянщині.
У грудні 1988 року у місті Черкаси було створене культурологічне товариство "Заповіт", до якого увійшли представники інтелігенції, робітники, інженери. У січні 1989 року представник Лисянщини, вчитель історії Почапинської середньої школи М.Т. Лаврега увійшов до цього товариства, члени якого під час зборів та засідань обговорювали проект статуту Народного руху (далі НРУ) за перебудову. У липні 1989 року у Почапинцях виникає достатутний осередок НРУ за перебудову. Після всеукраїнського установчого з'їзду НРУ (8-10 вересня 1989 року), який відбувся у Києві, виникають осередки Руху на Лисянщині, зокрема у Бужанці (жовтень 1989 року), Писарівці (листопад 1989 року), Лисянці (грудень 1989 року).
В лютому 1990 року цими осередками у Лисянці був проведений несанкціонований мітинг на площі перед районною Радою, під час якого були розглянуті питання життя Лисянщини, була піддана критиці робота районного комітету Комуністичної партії.
18 березня 1990 року у будинку, розташованому на стадіоні смт. Лисянка, відбулася районна установча конференція НРУ/4/. Оскільки значна частина населення Лисянщини є селянами, то "селянське питання" займає значне місце у діяльності місцевого осередку Руху. Народний Рух України обіцяє закріпити у законодавчому порядку право приватної власності на землю, створити ефективну аграрну економіку за умови рівноправності всіх форм господарювання. Однак діяльність НРУ на Лисянщині, починаючи з 1995 року, стала значно менш активною, ніж раніше.
У кінці 1990-х років активну діяльність на Лисянщині розгорнула Ліберальна партія України. Але слід сказати, що це було більше пов'язано з ініціативою місцевих членів партії, ніж з підтримкою їхньої ініціативи центральними партійними органами, хоча вже на жовтень 1996 року чисельність місцевого партійного осредку складала 150 чол./5/ Зросла також активність районного осередку "Громади", керованої колишнім головою місцевого колгоспу села Виноград. А найбільшою популярністю серед сучасних українських партій на Лисянщині користувалися під час останніх виборів до Верховної ради України, за даними працівників Лисянського історичного райдержмузею, блок соціалістичної та селянської партій України, Комуністична партія України, НРУ, Народно-демократична партія України.
Слід відзначити, що багато критики з боку різних політичних сил припадає на долю колективного ведення господарства, яке у переважній більшості випадків є збитковим і потребує державних дотацій. Адже в сучасних умовах, коли економіка знаходиться у кризовому стані, дотації колгоспам і радгоспам ще більше ускладнюють ситуацію, яка склалася в Україні. Розуміння необхідності переходу до фермерського господарства, за допомогою якого багатьом країнам світу вдається забезпечити населення необхідною кількістю сільськогосподарської продукції і отримувати прибутки від продажу цієї продукції за кордон, примушує розглядати питання про повну ліквідацію колективних господарств, які були створені більшовиками під час насильницької колективізації. Однак, становище за трохи більше, ніж вісімдесят років існування радянської влади докорінно змінилося. Справа в тому, що прошарок економічно сильного селянства був фактично знищений ще під час розкуркулення та проведення масових депортацій населення. У сталінські часи вдалося фізично знищити велику кількість грамотних господарів на селі. Не слід забувати й того, що під час Великої Вітчизняної війни загинула велика кількість селян, які складали тоді основу Червоної Армії. Крім того, за часів так званої "хрущовської відлиги" дошкульного удару було завдано по присадибному господарству, коли з метою збільшення кількості виробництва м`яса у селян в примусовому порядку забирали худобу. Нав`язування селянам планів випуску сільськогосподарської продукції сковувало їхню ініціативу, призводило до хижацького ставлення до землі. В умовах екстенсивного розвитку сільського господарства у Радянській країні був дуже низький рівень культури сільськогосподарського виробництва. Велика кількість земельних площ виснажувалася даремно. Забезпечення селян технікою було недостатнім. Внаслідок цього більшість колгоспів та радгоспів стали тягарем для радянської економіки. Але найстрашнішим є те, що таке "реформування" сільського господарства у радянські часи призвело до зникнення бажання у великої частини селян працювати на землі, а сучасна економічна криза робить це до того ж невигідним через існування демпінгових цін.
Загалом потрібно зазначити, що абсолютна більшість нинішніх політичних партій в Україні з різних причин не виконують своїх головних функцій: з`ясування і врахування інтересів різних соціальних груп, розробка політичних, соціально-економічних та інших програм, конкретних законопроектів, критичний аналіз програм конкуруючих партій, широкомасштабне інформування населення про свою діяльність, організація підбору кандидатів для висування в органи влади всіх рівнів, проведення передвиборних кампаній і керівництво своїми депутатами тощо. Конкретної програми дій, яка б змогла змінити життя селян на краще, не надано, а головне не вказується джерело коштів, за допомогою яких будуть здійснюватися обіцяні реформи. Швидше за все, цим джерелом буде знову сільське господарство, і реформи, таким чином, будуть здійснюватися за рахунок селян. Можливо тому селяни, і зокрема мешканці Лисянщини, більше занепокоєні проблемами економічного і побутового характеру, ніж політичними.
____________________
1. Литвин В. Політична арена України: Дійові особи та виконавці - К.:Абрис, 1994. - С. 358.
2. Яблонський В. Сучасні політичні партії України. Довідник. - К., 1996. - С. 5. 3. Абетка українського політика. Довідник // Томенко М.В. та ін. - К.: Смолоскіп, 1997. - С. 79.
4. Щербатюк В. Нариси з історії Лисянщини. - К., 1997. - С. 76.
5. Там само. - С. 79.
М.Т. Лаврега (Почапинці)
Історія була його душею, Україна - любов`ю
Мені не довелося слухати лекції заслуженого працівника вищої школи і наукових установ, професора, доктора історичних наук Іллі Гавриловича Шульги. Та я і себе відношу до його учнів, бо ж той авторитет, який він завоював своєю наполегливою працею, людяністю і добротою, кожною миттю свого життя слугував нам, вихідцям із Черкащини, своєрідним оберегом протягом усього часу навчання в Ужгородському державному університеті та й після його закінчення теж.
Хто ж він, Ілля Гаврилович Шульга, якого із вдячністю і пошаною згадують земляки з його рідного села Верещаки, сусідніх Почапинець, жителі Винограду і Лисянки, тисячі тих, кому довелося з ним спілкуватися, слухати лекції, мільйони тих, хто пізнавав історію, гортаючи сторінки його книг, читаючи його статті, хто просто знав його як патріота, сина свого народу?
Ілля Гаврилович Шульга народився 3 серпня 1921 року в селянській родині Гаврила Устимовича та Марти Панасівни Шульгів у с. Верещаки. Його батько одним із перших вступив до колгоспу "Наша спілка", з часом став першим трактористом, згодом - бригадиром тракторної бригади. На цій посаді трудився Г.У. Шульга більше 25 років.
Не зганьбив славного роду, додав натомість ще й слави Ілля Гаврилович. Тяжке дитинство, позначене соціальними потрясіннями, поставило свою гірку печать на всьому житті - туберкульоз легенів і кісток. Та попри всі труднощі Ілля Гаврилович навчався у школі на "відмінно". Переборюючи недугу, наполегливий учень не тільки успішно закінчив школу, але і вступив до Черкаського сільгосптехнікуму на ветеринарне відділення.
Після закінчення із відзнакою технікуму, молодого спеціаліста направили на роботу у Колківський район Вінницької області. Колківський райвиконком призначив Іллю Гавриловича головним ветеринарним спеціалістом райземвідділу. То було в 1940 р. А через рік грізний вал радянсько-німецької війни змусив І.Г. Шульгу разом з іншими працівниками районних служб та членами їхніх родин вирушити у східному напрямку подалі від смертельної небезпеки.
На переправі через річку Случ евакуаційна колона потрапила під наліт ворожої авіації. Дивом уцілівши Ілля Гаврилович добирається до рідної домівки.
Перепочивши кілька днів у батьківській хаті, Ілля вирушає далі на схід і з великими труднощами добирається до Ташкенту. Місто зустріло юнака заклопотаною байдужістю. Та все ж через кілька днів удалось влаштуватися на роботу. Ташкенський евакопункт направив молодого ветеринара у ветеринарний пункт по прийому худоби, яка надходила із Молдавії для підтримки Радянської Армії.
Робота з ранку до ночі забирала, здавалось, усі сили з хворого організму. Та юність протистояла і втомі, і недузі, а природжена допитливість кликала за собою у край незвіданого. Тож у вільні хвилини Ілля знайомився з історією та культурою узбецького народу, який дав прихисток юнакові з Верещак. А разом з тим зростала і зацікавленість історією тоді далекої України.
Одного разу колега по роботі в карантинному пункті дав газету з оголошенням про прийом студентів до Ростовського університету. Бажання навчатися та близькість України покликали знову у дорогу. Тепер - на захід.
Як власник диплома з відзнакою за середню освіту, він мав право бути зарахованим без екзаменів після співбесіди з ректором університету і, як не переконував його сивочолий професор навчатися на біологічному факультеті, Ілля наполягав на зарахуванні його на історичний.
А через рік, коли вже була звільнена від окупантів Україна, Ілля перевівся спочатку до Чернівецького, а згодом до Львівського університетів. Атмосфера творчості та національної свідомості, яка панувала серед професорсько-викладацького складу університету, надихала студента. Водночас із навчанням, він працював і у вечірній школі, глибоко опановував історію рідного народу, України, довго працюючи у бібліотеках.
Після закінчення Львівського університету в 1948 році, Ілля Гаврилович повернувся на Київщину, нині Черкащину, у Лисянський район - разом із дружиною Ядвігою Денисівною одержали призначення у Виноградську середню школу. А з наступного, 1949 року, здібного педагога було призначено директором Лисянської середньої школи.
Як педагог, він організував історичний гурток, що досліджував місцевий матеріал та історію заснування Лисянки, перших поселенців та їх знаряддя праці, битви, Коліївщину, досліджував перебування Т.Г.Шевченка в Лисянці. Його учні постійно брали участь у олімпіадах, займали перші місця, саме тому частина з них стала чудовими педагогами, а інші потім вибрали шлях науки - стали кандидатами наук, професорами, академіками.
Гомоніли допізна в школі учителі - засиджувалися на зборах чи педагогічних радах, вирували пристрасті з тих чи інших питань, бо у школі з'явилося багато нового, пошукового.
Але Іллю Гавриловиа тягнуло до науки, його манили архіви, пошуки і дослідження. Він розпочав свій тернистий шлях у науку - став у 1951 році аспірантом АН УРСР, обрав тему досліджень складних і суперечливих процесів, що відбувалися в Україні у ХVIII столітті. Працював без вихідних і відпусток в архівах Києва, Кишинева, Москви, Харкова. У 1954 році Ілля Гаврилович Шульга успішно захистив дисертацію на тему "Розвиток товарного виробництва і торгівлі на території Лівережної України у XVIII ст." Дисертація була виконана під керівництвом відомого українського історика В.О. Голубуцького.
На матеріалах дисертаційної роботи І.Г. Шульга публікує ряд статей, серед яких слід відзначити "К вопросу о развитии всероссийского рынка во второй половине XVIII в."/1/, а також "Розвиток поміщицького товарного землеробства на Лівобережній Україні в II пол. XVIII ст./2/
Після закінчення аспірантури Інституту Історії АН УРСР і захисту дисертації І.Г. Шульга продовжує педагогічну та наукову роботу на історичному факультеті Ужгородського державного університету.
Ужгородський період відіграв особливо важливу роль у житті Іллі Гавриловича. Саме тут вийшли друком його основні наукові праці. Серед проблем, які досліджував Ілля Гаврилович у цей період - становище закарпатських селян і класова боротьба XVIII століття, розвиток промисловості і втягнення у товарно-грошові відносини феодальних господарств Закарпаття, історія опришківського руху.
В той час на кафедрі історії СРСР, якою І.Г.Шульга завідував з вересня 1958 року, виявилися його організаторські здібності. Тут він читав лекційні курси з історії СРСР, спецкурси, входив до редакційно-видавничої ради університету. У 1965 році І.Г. Шульга захистив докторську дисертацію і був затверджений у ступені доктора історичних наук. Докторська дисертація стала основою монографії "Соціально-економічне становище Закарпаття в другій половині XVIII ст." та "Соціально-економічні відносини і класова боротьба на Закарпатті в кінці XVIII - першій половині XIX ст." Дослідження були високо оцінені і дістали схвальні відгуки преси. Особливо були відзначені новаторський підхід в аналізі складних і неоднозначних процесів, які відбувалися на Закарпатті в період пізнього феодалізму.
Вченого завжди цікавили економічні, політичні та культурні зв'язки між різними регіонами України та її історичними сусідами у XVIII ст.
Професор І.Г. Шульга взяв участь у написанні "Історії селянства УРСР", "Історії міст і сіл УРСР", "Нарисів історії Закапаття", "Коротких нарисів історії Поділля" та багатотомної "Історії Української РСР".
Багатогранність інтересів вченого проявилася у спробах художньої інтерпретації історичного минулого. Перу Іллі Гавриловича належить повість "Брате мій", присвячена карпатським опришкам.
У 1972 році І.Г. Шульга переїхав до Вінниці, де очолив кафедру історії СРСР і УРСР на щойно відновленому історичному факультеті педінституту. Сюди він приніс дух академічної науки, тут по-справжньому розквітнув його талант ученого і викладача.
Професор І.Г. Шульга неодноразово брав участь у міжнародних всесоюзних конференціях.
З початком процесів демократизації та національного відродження наукові інтереси історика значно розширились. Такі зміни були не даниною змінам, що відбувались, а швидше - глибинним переконанням, адже пережите у 1930-1940-х роках не давало спокою все життя. Він як історик і очевидець мав сказати правду про страшне лихо, що випало на долю українського народу в ХХ ст. - голодомор 1933, 1947 років. Крім публікацій у пресі, І.Г. Шульга підготував монографію, присвячену цим трагічним подіям "Гірка правда".
Де б він не був - в Ужгороді чи Вінниці - думки його линули в рідний край. Над якими проблемами не працював професор, та, коли стомлювався, для душі діставав із полиці матеріали з історії рідного краю - родинного села Верещаки. Підсумком таких творчих пошуків став підготовлений до друку у 1987 році рукопис "Книга пам'яті. Село Верещаки, Лисянський район, Черкаська область", який, на жаль, до цього часу ще не опублікований.
У першому розділі Ілля Гаврилович з великою любов'ю змалював з притаманною йому ліричністю загальну картину історичного шляху рідного села.
Та ще з більшою любов'ю і натхненням він працював над другою частиною рукопису, яка і є персоніфікованим колективним портретом сільської громади першої половини ХХ століття.
На превеликий жаль, 9 грудня 1993 року Іллі Гавриловича не стало. Та часточку своєї душі він віддав учням, які його завжди пам'ятають, а значить душа його тут з нами. Вшануймо пам'ять Іллі Гавриловича спогадами про нього.
___________________
1. Вопросы истории. - 1958. - № 40.
2. Надруковано у "Наукових записках" АН УРСР в 1957 році.
М.П. Лубко (Полтава)
Вчитель, лікар, народознавець...
У ті далекі вже 1970-ті, коли я жив і працював у Лисянці, про таку конференцію краєзнавців я міг тільки мріяти. Робота по створенню експозиції і нагромадженню фондів краєзнавчого музею забирала багато сил і часу. Та й потім - знавців історії рідного краю тоді можна було полічити на пальцях однієї руки.
Сплив час, і з`явилися літописці історії краю молодшого покоління. Одним з них є Володимир Щербатюк, ентузіазмом і силам якого, а також за допомогою місцевої влади, у краєзнавчому музеї було створено нову експозицію з урахуванням досягнень музеєзнавства. І я щиро радію з того, що справа краєзнавства на моїй батьківщині в надійних руках.
Шановні колеги!
Основою процвітання держави є рівень розвитку освіти й науки. А рівень цей залежить від загальної освідченості громадян. Сьогодні завданням № 1 в Україні є закладення основи для майбутнього процвітання суспільства. Хто стояв біля джерел розвитку освіти в Лисянці? Про цю людину 30 років тому було відомо дуже мало. Мені пощастило, у відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки імені В.І. Вернадського НАН України розшукати особистий архів родини Димінських. На їх основі я написав розвідку про лисянського педагога і народознавця Йосипа Андрійовича Димінського. В короткому варіанті розвідка була опублікована в газеті "Лисянщина" в 1992 р. Повністю нарис надрукувала подільська газета "Придністровська правда", яка видається на батьківщині Димінських в Новій Ушиці на Хмельниччині. Нарис є одним з розділів моєї книги, яка готується до друку. До вашої уваги - лише невеликий уривок з нарису.
26 січня 1872 р. розпочалося навчання в першій Лисянській школі державного типу - народному (або міністерському) училищі. За парти сіли 117 лисянських дітей. Вчителями до школи прибули випускники Київської учительської семінарії Василь Салган і Захар Коломацький. Благочинний лисянської Свято-Михайлівської церкви Микола Серговський, який одночасно був законоучителем церковно-приходської школи, виявив різке невдоволення відкриттям світської школи і всіляко намагався відтягнути початок навчання в училищі. Салган і Коломацький змушені були залишити Лисянку. Їх місце зайняв учитель Бугаєвський. Але і проти цього вчителя Микола Серговський продовжував випади. Справа була настільки серйозною, що інспектор народних училищ М. Сомчевський змушений був вдатися до перестановок. "Я визнав за необхідне, - доповідав він губернському начальству, - перевести вчителя Лисянського училища Бугаєвського в Шукайводське училище, а вчителя Димінського призначити в Лисянське училище".
Ось тут ми вперше зустрічаємо ім`я людини, котра зробила так багато для шкільної освіти в Лисянці і котра увійшла в історію української історії як етнограф і фольклорист.
Батько Йосипа Димінського - Андрій Іванович Димінський - більше відомий в українському народознавстві, аніж його син. Подільський етнограф і фольклорист Андрій Димінський походив із селянської родини. Академік О. Малиновський, який у 1920-х рр. очолював Комісію з вивчення звичаєвого права в Україні, вказує, що корені роду Димінських тягнуться з Київщини, а на початку 1830-х рр. Димінські жили вже на Поділлі.
З "Витягу із посімейного списку", знайденого серед паперів Димінського, видно, що Андрій Іванович мав дев`ятеро дітей. Хоч матеріальне становище волосного писаря А. Димінського було тяжким, все ж він намагався дати освіту своїм дітям. Народився майбутній народний вчитель 1853 року в с. Гаврилівці Подільської губернії (тепер - Кам`янець-Подільського району). Рік народження Йосипа Димінського встановлено мною за архівними документами. Той рік народження (1857), що подається в довідковій літературі, невірний, неточно вказана і дата смерті. Йосип був другою дитиною Димінських. Початкову освіту він здобув у с. Струга Новоушицького повіту, куди родина переїхала в 1863 р. 1872 року Йосип вступив до Київської учительської семінарії.
Андрій Димінський, будучи знайомим з відомим істориком, професором Київського університету В.Б. Антоновичем, просив його клопотатись, щоб синові встановили стипендію. Невідомо, з якої причини професор не виконав прохання, і Йосипу довелося навчатись за власний кошт. "По недостаче средств", як писав Йосип пізніше в одному з листів, повного курсу навчання він не закінчив і змушений був залишити семінарію. Одержавши свідоцтво, яке дозволяло йому виконувати обов`язки вчителя, Димінський був направлений в народне училище в село Шукайводу Уманьського повіту, де пропрацював близько трьох років. У березні 1876 р. Йосипа Димінського було переведено до Лисянки, і з цього часу починається подвижницька праця народного вчителя на ниві освіти і народознавства аж до його передчасної смерті.
Праця вчителя була каторжною. Сьогодні важко уявити, щоб один вчитель навчав одночасно більше сотні дітей! В своїх листах до батька Йосип Андрійович скаржився на тяжкі умови праці: "Закінчують у мене 16 чоловік, роботи - гибіль. Я ледве ходжу по світу від спертого повітря, вогкості в класі і сморіду - 112 чоловік".
Йосип Андрійович вирішив залишити учительську працю і зайняти посаду поліцейського упорядника, яка щойно була введена. Вперше про це він писав у січні 1879 року професору О.Ф. Кистяківському в Київ, з яким мав особисте листування.
Матеріальна скрута погіршилася ще й через те, що Димінський зіграв весілля молодшій сестрі Марії, яку привіз у Лисянку після смерті матері. "Мої друзі радять мені одружитися, аби виплутатися з боргів", - писав Димінський.
Та доля розпорядилася так, що Йосип Андрійович продовжував навчати дітей, а одружитися йому довелося тільки через п`ять років.
Подвижницька праця вчителя не залишилась поза увагою начальства. В грудні 1885 року учитель Лисянського однокласного народного училища Й.А. Димінський був нагороджений "за труды по народному образованию серебряной медалью с надписью "За усердие" на Александровской ленте для ношения на груди".
Відомо, що батько Йосипа Андрій Іванович до того, як перейшов на посаду волосного писаря, працював фельдшером. Йосип перейняв від батька навики медичної практики. Працюючи вчителем у Лисянці, Йосип Димінський допомагав хворим людям. Тяжка праця вчителя, часті роз`їзди по селах і лікування селян (причому, лікування безкоштовнее) підривали здоров`я педагога-подвижника. В листі до батька від 4 лютого 1887 р. він пише, що довго хворів: "Хвороба моя виникла від занять - 122 хлопчики, і яка атмосфера! Я думаю весною обов`язково покинути свою службу, що й лікар мені радить. Я відчуваю, що не витримаю при моєму здоров`ї". Димінський різко засуджує тяжкі умови вчителя: "Будь воно прокляте - це учительство, на нього я втратив кращі роки свого життя і що я маю? Тільки й того, що медаль, а хіба вона мені хліба дасть?"
В 70-х рр. ХІХ ст. на Чигиринському приході служив священник Іван Марковський. Мав він красуню доньку, яка стала дружиною і вірним другом Йосипу Димінському. Обставини їх знайомства невідомі. Знаємо лише, що вінчання Димінського і Марковської відбулося 4 червня 1882 р. в Чигиринській церкві.
Жила сім`я Димінських в учительській квартирі при школі. Жила, хоч і в матеріальній скруті, але в злагоді і любові. Олімпіада Іванівна була міцною опорою чоловікові, займаючись і господарством, і вихованням дітей, допомагала Йосипу Андрійовичу в шкільних справах та в його фольклорно-етнографічних студіях.
Спочатку фольклорні записи Йосип Димінський зберігав у себе. Навесні 1878 р. випала нагода пустити зібраний матеріал у науковий обіг. Цієї пори відбулося знайомство Димінського з професором права університету Св. Володимира в Києві О.Ф. Кистяківським. Щоправда, знайомство було заочним і сталось воно з допомогою батька, який і сам познайомився з професором листовно. Кистяківський скористався порадою свого випадкового кореспондента і написав листа до Лисянки, надіславши Йосипу Димінському програму для збирання юридичних звичаїв і народних повір`їв по кримінальному праву. Димінський з великим задоволенням погодився надсилати професору матеріали, які той прохав. Між Йосипом Димінським і Олександром Кистяківським зав`язалося жваве листування.
Димінський із запалом береться за збір етнографічного матеріалу. Широта фольклорних інтересів Йосипа Димінського вражає. Він надсилає Кистяківському масу листів, повідомляючи про свої знахідки і адресує почуте й записане в Лисянці і навколишніх селах.
У Димінського навчалися діти з села Орли. Вчитель бував у селі, розмовляв з орлянськими чумаками. Результатом стали надзвичайно цінні записи з історії чумацтва. Ці записи Димінський переслав батькові і той на основі їх написав працю "Опис чумацького промислу Київської губернії Звенигородського повіту Лисянської волості с. Орлів з 1860 по 1892 рік".
У своїй збиральницькій роботі Димінський виступав не як сторонній спостерігач. Йому доводилося у Лисянському волосному суді захищати селян, виступати проти покарання різками. Така його діяльність подобалась далеко не всім. "Нема роду без вироду". - писав він Кистяківському, так і в богоспасенній Лисянці знайшлись люди, яким захотілося паралізувати мої плани і заходи".
Незважаючи на це вчитель продовжував подвижницьку роботу. Він повідомив Кистяківського, що знайшов у Лисянці два старовинних рукописи, писаних на пергаменті. На одному з них добре було видно напис "Сигізмунд".
Влітку 1879 р. Йосип Димінський, очевидно, з допомогою батька, який був дійсним членом Імператорського Російського географічного товариства, зав`язав зносини з цією поважною науковою організацією. Звідти надіслали прохання проводити спостереження за погодою. Димінський виписав із Петербурга дощомір, з Географічного товариства надіслали бланки для запису результатів спостережень. "Отже, мої спостереження розпочалися", - повідомляв Йосип Андрійович Кистяківському. З волосного містечка Лисянка до далекого Петербурга почали надходити відомості про стан погоди в одному з куточків півдня Київщини.
Минав час. Андрій Іванович Димінський продовжував жити й працювати в Струзі Новоушицького повіту на Поділлі, а його син Йосип навчав дітей у Лисянці на Київщині. Настала зима 1892-1893 рр. Природа страждала від лютої хуги, а простий люд - від тифу. Ця страшна біда забрала на півдні Київщини сотні життів. Молодший син Антон писав батькові: "Юзя пише, що холера в околицях Лисянки вириває свої жертви".
Онука Йосипа Димінського Євгенія Андріївна Димінська-Новицька, з якою я був знайомий особисто, переповідала спогади своєї матері Людмили Йосипівни: "Коли спалахнула епідемія тифу, Йосип Андрійович цілком віддався порятунку людей від страшної хвороби. Не маючи засобів для пересування, він ходив з Лисянки в навколишні села у всяку погоду, лікуючи хворих. Одного разу, повертаючись вночі, він упав у яму і пробув у ній до самого ранку, поки люди не допомогли йому вибратись. Тоді він дуже застудився. І, може, все й минулося б, та, на лихо, і сам заразився тифом".
Священник лисянської Соборної Свято-Михайлівської церкви в книзі метричних записів за 1893 р. зробив помітку: "Учитель Лысянского народного училища Йосиф Андреевич Дыминский - 39 лет - от тифа - февраль, числа 6 умер - 7 числа погребен".
Олімпіада Іванівна Димінська (Ліпа, як її ніжно називав Йосип Андрійович) писала до свекора в Стругу: "Мій незабутній, добрий і дорогий друг наказав нам усім довго жити, тифу не виніс. Два тижні лікували, всі засоби вживали і ніщо не допомогло, і 6-го числа о 10 годині ночі він помер. ... 7-го надвечір його хоронили два священники, і вся Лисянка, народ увесь з плачем проводжав його!" І в другому листі: "Я не живу, а животію в Лисянській школі... Мені дуже хотілося б побачитися з Вами і говорити про різні наші справи і залишити Лисянку. О тяжко мені! Горе мені велике! Чи думала я, що мій дорогий і незабутній Йосип завезе мене і залишить на чужині з 5 нещасними сиротами?! ... Ми прожили з ним 10 років з лишком". Життя, сповнене сумління і обов`язку, скінчилося..."
О.І. Димінська з дітьми залишила Лисянку і, як твердить її онука Є.А. Димінська-Новицька, переїхала до свекора в Стругу. Її батько, чигиринський священник Іван Марковський, на час смерті Йосипа Димінського проживав у Черкасах, куди був переведений на приход. Про смерть зятя він дізнався з листа дочки. Євгенія Димінська-Новицька твердить, що Андрію Івановичу довелося утримувати п`ятьох дітей свого сина. Проте, треба думати, що Олімпіада Димінська до кінця своїх днів у Струзі не проживала. Могили її на сільському цвинтарі немає, і, як повідомляють офіційні особи з Новоушицького району Хмельницької області, "ніхто про неї не чув і її не знає".
Гадаємо, що вона повернулася до свого батька Івана Марковського.
Свого часу я робив спробу відшукати могилу Й.А. Димінського на лисянському цвинтарі. Лисянський старожил Іван Андронович Проскура, нині покійний, твердив, що один старий вчитель ще в 30-х рр. показував йому могилу Димінського, за якою той доглядав. Але настали часи лихоліть, голодомор, війна - старий вчитель помер, а Проскура забув місцезнаходження останків педагога-подвижника. Очевидно, вже не вдасться віднайти місце останнього притулку лисянського народного вчителя, лікаря-самоука і народознавця.
Шановні добродії! Якщо високоповажне зібрання краєзнавців не обмежиться лише зачитанням повідомлень, а будуть вироблені певні рішення, і якщо на них хоч якоюсь мірою зверне увагу місцева влада, то я прошу внести до них пункт про відкриття в Лисянці меморіальної дошки Й.А. Димінського та присвоєння Лисянській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 1, або іншому освітньому закладу селища імені Йосипа Андрійовича.
П.Я. Степенькіна (Корсунь-Шевченківський)
Лисянка у ХVІІ столітті
За польськими "Історичними джерелами", у 1593 році король Сигизмунд ІІІ дав привілей "для городищ Лисянки й Білої Церкви". Проте є ще й інше твердження. Так, Н. Полонська-Василенко осадчим Чигирина та Лисянки називає Михайла Хмельницького, який приїхав разом з новим власником Чигиринського та Корсунського староств Яном Даниловичем. Але відомо, що цей спадкоємець Рюрика старостою став у 1597 р. Очевидно, потрібне додаткове дослідження, щоб встановити, хто був осадчим Лисянки.
Є ще одна цікава деталь. Ймовірно містечко Лисянка невдовзі було зруйноване, або спустошене. Підтвердженням цього є те, що король Сигізмунд ІІІ дозволив універсалом від 28. VІІ. 1622 року заснувати місто в урочищі Лисянка. З цього ж року Яну Даниловичу універсалом короля передана й Лисянка, мешканцям якої було надано Магдебургське право. В універсалі, до речі, говорилося, що "міщани повинні палісад улаштувати й оточувати себе стінами й баштами..., а кожний, зокрема, повинен запастись рушницею доброю, 2-ма фунтами пороху, копою куль" А хто цього не матиме, той буде покараний.
За Магдебургським правом містом управляло 2 колегії:
- рада (складалася з райців на чолі з бурмистром), котра завідувала судом з цивільних справ, міською поліцією, міським майном і здійснювала нагляд за виробництвом товарів;
- лава (складалася з 12 лавників на чолі з війтом), котра судила кримінальні злочини.
Після смерті Яна Даниловича (1628 р.) Корсунським староством з містечками Корсунь, Стеблів, Лисянка і Звенигородка управляла його дружина Софія Данилович (донька коронного гетьмана Станіслава Жолкевського). Ще за свого життя у 1631 році Софія за згодою короля Сигизмунда ІІІ передала Корсунське староство з усіма містечками своєму сину Станіславу.
Але трохи раніше, у 1630 році, антипольське повстання підняв гетьман Війська Запоріжського низового Тарас Федорович (Трясило). В одну ніч майже в усіх містечках Корсунського староства було перерізано польських жовнірів, які тут відпочивали після пруського походу й чинили свавілля без міри. У відповідь польський урядник Самуїл Лащ повністю вирізав населення деяких українських міст, у тому числі і Лисянки.
Після цього Ст. Данилович міцною рукою тримав Лисянку й округу, придушуючи кожен вияв невдоволення. А після трагічної його загибелі у 1636 р. Лисянка у складі Корсунського староства перейшла до рук Яна-Миколая Даниловича, де й перебувала аж до початку Національно-визвольної війни українського народу другої половини ХVІІ ст.
Як відомо, після поразки польських військ під Жовтими Водами й Корсунем у 1648 р. відбувся територіально-адміністративний поділ України, основою якої стали сотні й полки.
Лисянка спочатку стала полковим містом, про це ми знаходимо низку згадок. Так, у "Літописі Самовидця" говорилося, що у 1649 році Б. Хмельницький зі своїми полками, у т.ч. й Лисянським, та татарським військом почав наступ на Польщу й захопив багато міст. Очевидно, козаки Лисянського полку брали участь у Збаразькій облозі (1649 р.) та у битві під Зборовим (1649 р.), що була припинена під тиском хана й розпочаті переговори з польським королем Яном ІІ Казиміром, у результаті яких було укладено Зборівський мирний договір.
Згадку про Лисянський полк ми знаходимо у працях М. Максимовича 1651 року, де сказано, що полк очолював Демко Якимович.
Але, у переважній більшості, джерела згадують Лисянську сотню у складі Корсунського полку.
За М. Грушевським, у Лисянці було три сотні Корсунського полку: Лисянська, Демковича та Гавриленкова. До Лисянської сотні входило 120 козаків, до Демкової - 245, а до Гавриленкової - 246, що становило близько 20 відсотків Корсунського полку, у якому було 3472 козаки. Вважаєм, що дослідникам Лисянки важливо простежити генеалогію козацьких родів у Лисянці.
У 1654 році для прийняття присяги московському царю у Лисянку прибув московський князь Василь Горчаков. Присягу, за звітом польських послів, прийняли: 1 сотник, 1 отаман, 3 осавули, 523 козаки і 79 міщан. Окремі історики, зокрема професор Ю. Мицик, піддають сумніву достовірність даних щодо присяги.
Надзвичайно цікавий матеріал про Лисянку ми знаходимо в описах архидиякона Павла Алеппського, який зі своїм батьком Антіохійським патріархом Макарієм подорожував до Росії у 1654 році. Так, зокрема, він засвідчує, що Лисянка "велике місто з укріпленнями, водами й садами". Патріарх відвідав церкву в ім`я Преображення Господнього, над воротами якої висів великий мідний дзвін. У місті ще були церкви: в ім`я Богородиці, Св. Михайла, Св. Миколи, а також монастир Св. Трійці. До речі, цей монастир на прохання сотника лисянського (вочевидь, Демка Якимовича) освятив сам патріарх Макарій. Монастир був на пагорбі, оточений ставками, озерами й болотами, обнесений дерев`яною стіною й укріплений валом із гарматами. У ньому була красива церква св. Ігнатія.
У 1657 році Лисянський полк знову виділився з Корсунського полку. Про це власноручно написав лисянський сотник Демко Якимович на Єванглії, яке він подарував Лисянському Троїцькому монастирю. До речі, це Євангліє було віддруковане у Львові 1636 року.
У цьому ж році, 6 серпня, помер гетьман України Богдан Хмельницький. Відразу почалася боротьба між старшинськими угрупованнями за гетьманську булаву. Переміг генеральний писар Іван Виговський, якого 30 вересня 1657 року обрали гетьманом на раді у Корсуні. У цей же час Лисянський полк, мабуть, остаточно припинив своє існування. Це випливає з того, що у грамоті московського царя від 6 квітня 1658 року йде мова про присягу полків на вірність й новообраному гетьману. Серед українських полків Лисянський вже не зустрічається. Можна припустити, що Лисянка з округою знову була приєднана до Корсунського полку як окрема сотня.
У вересні 1659 року І. Виговського було усунено від влади. Гетьманська булава перейшла до Юрія Хмельницького, сина великого гетьмана. В Україні починався період Руїни, освітлений залпами громадянської війни. Ю. Хмельницький спочатку підтримав Москву, а потім - Польщу. У 1663 році він передав булаву Павлу Тетері, прихильнику пропольської орієнтації.
У цей же час до Лисянки переїжджає корсунський полковник Семен Височан, бо Корсунь був зовсім зруйнований. Деякі дослідники вважають, що Височан був саме лисянським полковником. Але багато сучасників називали його полковником корсунським, який жив у Лисянці. До цієї думки схиляємося й ми.
Те, що у Лисянці жив корсунський полковник, показує, що місто було одним із значних політичних центрів того часу в регіоні. Це пояснюється й тимчасовим занепадом Корсуня й ряду міст через війну. Можна припустити, що Лисянка була досить-таки великим містом. Можливо, у ній ще не були зруйновані церкви й монастир, що їх бачив у 1654 році П. Алеппський. Був тут, напевно, й великий двір полковника, а також знаходилась і полкова канцелярія Корсунського полку. Саме з Лисянки у 1663 році полковник Височан їздив до Канева, щоб прийняти присягу на вірність московському царю. Про значення Лисянки говорить той факт, що у лютому 1664 року тут, крім корсунського, був на постої ще й Брацлавський полк.
Та розквіт Лисянки був недовгий. У 1664 році почалася нова війна між Польщею і Московією. У грудні цього ж року в результаті бойових дій місто зруйнували татари. Вони й далі грабували населення міста. До того ж почався голод. Люди вимушені були харчуватися лише грушами.
Через ці негаразди у 1665 році жителі Лисянки на чолі з полковником С. Височаном перейшли на Лівобережжя під Переяслав. Лівобережний гетьман Іван Брюховецький наказав дати їм землі у Шилові під Єреськом.
Але Лисянка з округою повністю не обезлюдніла. І, хоча край лежав у руїнах, тут все ще лишилися люди,. До того ж, у 1667 році війська правобережного гетьмана Дмитра Дорошенка провели "великі розорення" під Лисянкою. І от 1674 року із-за набігів татар, "лисянські жителі... вибралися з домів своїх, підпалили місто і пішли всі за Дніпро".
Літописець писав, що у 1679 році "задніпряни, пусто свій край залишаючи, зруйнований від турчина", переселялися на лівобережжя. Все Правобережжя лежало в руїнах. Як писав один польський поет, "мають міста свої кладовища і, як люди, гинуть: люди кінчають смертю, а міста - руїною".
Але на початку 80-х рр. ХVІІ ст. пустуючий край почали заселяти переселенці з Лівобережжя та Західної України. Тут почали виникати загони "удальців", які промишляли війною з татарами та грабували київське Полісся й Молдавію.
20 червня 1684 року польський король Ян ІІІ Собєський дозволив козакам заселяти територію навколо Лисянки. За сеймовою конституцією 1689 року, на Правобережжя призначалися королівські комісари для "заселення краю". Тут могли бути переселенці із-за Дніпра, пришельці з Запоріжжя, селяни-втікачі, міщани, дрібна шляхта та інші.
У 1684 році було відновлено й козацькі полки. Лисянка, ймовірно, знову була приєднана до Корсунського полку. Почалася нова сторінка в історії Лисянки. Але невдовзі, у 1712 році, вона була грубо обірвана руками польських і російських військ.
В.М. Щербатюк (Лисянка)
З історії села Журжинці
Дозвольте мені привітати всіх вас з визначною подією в історії містечка - відкриттям і роботою першої науково-практичної конференції, тема якої присвячена історії Лисянщини та розвитку краєзнавства в краї.
Сьогодні хтось може сказати: "Навіщо ця конференція, коли ми переживаємо не найкращі часи". Зразу відповім. Найцінніше багатство любого суспільства, любої держави - знання. Від того, як ми їх збережемо, примножимо і як подамо ці знання підростаючому поколінню залежатиме майбутнє нашої держави, нас з вами. Не може без знань тракторист орати землю, водій водити машину, вчитель учити дітей, керівник керувати підприємством і т.д. Тому найважливішим завданням розпочатої конференції є підсумувати знання з історії нашого краю, виробити і поставити перед науковцями і краєзнавцями завдання на майбутнє, об`єднати творчі сили і спрямувати їх енергію на благо району, а отже, на благо нас з вами.
Готуючись до свого виступу я довго думав, який матеріал подати шановному товариству, адже за шість років, протягом яких я займаюсь дослідженням Лисянщини, його накопичилось немало. Була думка розповісти про власників Лисянки, Виноградський чоловічий монастир, торкнутися теми козацтва в краї, описати Лисянський замок, повідомити окремі моменти з церковної історії краю, подати певні події визвольного руху в краї починаючи з часів татаро-монгольського нашестя і закінчуючи 1920-ми роками та ін. Але тему моєї доповіді визначила ось яка обставина. Досліджуючи в архівах ту чи іншу проблему я ніколи не полишав надії знайти дату найдавнішої згадки про окремий населений пункт сучасного Лисянського району.
Дослідники краю раніше говорили, що найдавніша згадка населеного пункту Лисянщини в історичних джерелах стосується містечка Лисянка. Ця згадка відноситься до 1593 р. Переклавши з польської мови матеріал, де згадується ця дата, я побачив, що разом із Лисянкою польський історик Олександр Яблоновський говорить про село Виноградку. Опис розташування Виноградки вказує, що це сучасне село Виноград у минулому. Отже, тепер ми можемо говорити про 405-річчя з часу першої згадки не тільки містечка Лисянки, а й села Виноград.
Тривалий час мої пошуки базувалися на хронології, тобто в пошуках я відштовхувався від окремих дат. Але, на жаль, раніше 1593 р. історія Лисянщини ніде не згадувалась. Тоді я вирішив розпочати пошуки, досліджуючи власність окремих відомих родів на села та містечка Лисянщини і сусідніх земель. І ось, зовсім недавно, розглядаючи еволюцію українських шляхетських родин, я натрапив на дуже цікавий, на мою думку, матеріал, який змінює існуюче твердження стосовно найдавнішої згадки про поселення сучасної Лисянщини.
Згідно ревізії Брацлавського замку 1545 року, дослідники могли через півтора століття від вказаної дати спостерігати наявність в цих землях власників безсумнівно тюркського походження. Це - Чечелі, Кордиші, Козари, Кожани, Мормули та ін. Від зв`язку з цими родинами погордливо відхрещувалися старші за ієрархічною драбиною землевласники Романовичі, Кошки, Слуниці та ін. Український дослідник Н.М. Яковенко твердить, що ця гордовита зверхність маловиправдана і на підтвердження приводить спостереження дослідника М. Любавського: "на Брацлавщині ще з часів Володимира Ольгердовича як отчина Халаїмів згадується Жерделів, як отчина Баглаїв 1480 року - Джуринці, як отчина Базанів-Звенигородців 1500 року - якісь землі на межі Звенигородського і Вінницького повітів та ін." /1/
Зверніть увагу: "отчина Баглаїв 1480 року - Джуринці". Відомо, що землі сучасної Лисянщини в давнину лежали на межі Білоцерківського, Корсунського та Браславського староств. Пізніше й Лисянка в історичних джерелах зустрічається інколи як містечко Уманьського чи Звенигородського повіту Київської губернії, або Вінницького повіту Подільської губернії. Одночасно цікавим є факт збереження в Лисянському краї прізвища Баглай. Тому, я зразу ж поставив питання: чи є поселення Джуринці сучасним селом Журжинці в минулому?
Для того, щоб дати позитивну відповідь на це запитання, потрібно було знайти історичні докази.
Під час праці в Інституті рукопису НБ імені В.І. Вернадського НАН України я натрапив на справу під назвою "Звенигородщина. Історико-географічний опис населених пунктів"/2/. На 36 аркушах справи вміщено опис розташування села Джурджинці: "від Звенигородки - на північ, від Лисянки - на північний-схід, у початків річки, що впадає нижче Лисянки до Гнилого Тікича. Місцевість гориста та лісова...". Зрозуміло, що на північний-схід від Лисянки розташоване сучасне село Журжинці. Та й місцевість тут лісова і гориста. А долина, яка нині йде за Лисянкою від Журжинець, є свідченням існування річки, назва якої, мабуть, відповідала назві однієї з існуючих в минулому тут рік Лисянка і Зубря.
Далі у цій справі зазначається, що "...Джурджинці багаті на археологічні знахідки і мають сліди давніх укріплень...", тут були знайдені "...молоток базальтовий (урочище Покрасне), 2 залізні ножі, залізне вістря списа..." та інше. В.Б. Антонович, відомий всьому світові дослідник історії,також згадує ці самі знахідки і називає село Журжинцями. Отже, порівнявши історичні факти, опираючись на дослідження авторитетних вчених, ми можемо говорити, що Джурджинці і Журжинці це назви одного й того ж населеного пункту.
Історичні документи свідчать, що ще на початку ХХ ст. інколи село Журжинці називали Джурджинцями. Зокрема, в архівах видатного вченого, письменника, сходознавця (автора праць "Історія мусульманства", "Історія арабів і арабської літератури", "Історія Персії та її письменства", "Історія Туреччини та її письменства" та ін.) історика української мови і літератури (його праці - "Українська граматика", "Нариси з історії української мови" та ін.), вченого з історії Сходу, дійсного члена УАН (з 1917 р.) та НТШ (1903) Агатангела Юхимовича Кримського зустрічаємо записи Панаса Надзуги, який, зібравши пісні в селах Звенигородщини 1928 року, надіслав їх А.Ю. Кримському, зазначивши одне з місць їх запису: "село Журжинці, або Джурджинці - на північ від Звенигородки, на північний-схід від Лисянки" /3/.
Тепер співставимо самі назви Джуринці, Джурджинці та Журжинці. У назві Джуринці не вистачає двох звуків "ДЖ", щоб назва стала Джурджинці. Пояснити це можна таким чином, що ці звуки не завжди були зручними при вимові поселення і при розмові випадали. Тому, можливо, дослідники та й самі мешканці їх просто не вживали у назві села. Звідси і назва нинішня не Журджинці, а Журжинці.
Отже, тепер ми можемо говорити, що М. Любавський згадує року 1480-го нинішнє село Журжинці. Тому я хочу, щоб саме з цієї трибуни, на першій науково-практичній конференції в Лисянці, всі присутні дізнались, що відповідно до першої найдавнішої згадки про населений пункт сучасної Лисянщини - села Журжинці, воно стає тепер найдавнішим відомим з історичних джерел поселенням Лисянського краю. Але хочу зазначити, що воно на той час згадується як вотчина і було, напевно, невеликим за розмірами. А Лисянка 1593 року згадується як місто із замком. Тому я переконаний, що Лисянці набагато більше років, ніж ми сьогодні святкуємо. Потрібно шукати, досліджувати, а успіх, я певен, буде!
На закінчення я хотів би додати, що в 2000 році, коли вся Україна буде святкувати 2000-ліття Різдва Христового, селу Журжинці виповниться 520 років. Пропоную 2000-го року провести чергову науково-практичну конференцію, присвятити її 520-річчю найдавнішого населеного пункту Лисянщини - селу Журжинці та вступу людства у третє тисячоліття, підсумувавши результати виконання резолюції конференції 1998 року.
Ще раз вітаю всіх учасників, гостей, присутніх з відкриттям та роботою першої наукової конференції в Лисянці. Дозвольте висловити сподівання, що подібні заходи стануть традицією в нашому уславленому історією краї і принесуть значну користь незалежній українській державі. Дякую всім за увагу.
_____________________
1. М. Любавський. Областное деление и местное управление Литовско-русского государства ко времени издания первого Литовского Статута. - М. 1892. - С. 265, 552.
2. ІР НБ ім. В.І. Вернадського НАН України, ф. Х, спр. 11712, арк. 36.
3. Там само, спр. 680, арк.35.
повернутися на головну сторінку
|
© Лисянська районна організація "Витоки" Всеукраїнської спілки краєзнавців, 2002-2006 © Дизайн: Олег Файда, Тед Лещак, 2002-2006 |
